Мій зруйнований світ…

   То тільки припущення. Насправді ж, нищівного удару зазнали всі. Кожен з нас.

   Все. Крапка. Немає нічого. Тобто, воно є. Заземлене, відлюдькувате, гнобливе й порожнє. Але хіба ж для того я народжувалася, щоб чути зрушення глибинних грунтів, ворушіння підземних надр, і натомість не відчувати гіпнотичного погляду тих очей, що витягають з мене душу, що крають моє серце, коли один, лише один необережний пас очима чіпляє, бодай, край подолу моєї сукні?! Хіба для того йшла я на Голгофу чужих ревнощів, аби мене не бачив той, заради кого я є? Можливо, він і задивляється на мене – але то пусте… Не моє то, не моє… Він бачить мене такою, якою змушує мене бути саме життя. Але ж у цьому баченні немає прозорої ясності моїх думок, неосяжного моря моїх почуттів, а головне, – карного цвинтаря мого серця, де холонуть скроні, мертвіють пальці, клякнуть у морозному посивілому повітрі слова…

   Про нього я волію вести розповідь далі. Про серце, кинуте в озеро смутку одним лише поглядом – рідним і чужим водночас, дихаючим поряд зараз і безвісти зниклим тієї ж самої миті. Ні! Я не хочу йти далі. Краще я лишуся тут – у стомленому сміхом оголених нервів полоні відчуження, у вирі дивних фантазій наїжаченої реальності. Я буду тут сама, і ніхто мені не потрібний! Я буду тут – серед гелготу відчайдухів, серед рипіння скнар, серед млявої байдужості днів, серед імлястої помсти ночей. Я – кликана сюди, щоб зробити світ інакшим – нехай підуть у кайдани усміхнені мої мрії, до яких усе в мені тяглося чахлими пагонами, просякнутими підступною отрутою дивних необачних бажань.

   Геть бажання! Віхола журби розмете жалюгідних по теренах світів, як і мене, хоч я й не жалюгідна, а просто химерна істота, здатна на будь-що заради власного щастя. Та ні, кажу, я не особлива, я така ж, як і безліч інших – дурнуватих підлітків, які тиняються зашарпаним різнобарв’ям відчуттів лише з однією метою – відшукати своє почуття – найголовніше в житті.

   Блукають вони пітьмою спотвореного задзеркалля, сахаючись власних душ. Заручники плоті в пошуках привиду закоханості…

   Гострим лезом перетинають вони шляхи один одному, аби відтяти щось чуже. Взяти, взяти – лише взяти!..

   Невже не знатимуть вони того щастя, яке обминає їхні невдячні серця через брак людяності, відвертості й співчуття?! Спів-чуття. Того, що відчуваєш з кимось наполовину. Того, що ділиш навпіл! Нехай це радощі, нехай – знедоленість, але – разом! Химерно, еге ж?.. Занадто ідеалістично, так?.. 

Весняним променем прорветься в світ

Блакитноокий воїн, розтане лід…

Але ж ішли, ідуть, ітимуть лезом,

Усунувши себе тверезо

Від почуттів,

Від стиглих кетягів весни;

Навряд чи в них буяє кров,

Навряд чи сни несуть лелеки,

Бунтар звитяжно крає знов

Самому собі землю й небо.

І дуже хочеш відімкнуть

Ту скриню, де сувій кохання,

Але заходиш знову в глухий кут,

А там – лиш привиди бажання…

Послухай, друже, не мовчи!

Де воїн світла перетне дорогу млі,

Там хвиля протиріч захопить і захлине,

Мов тая ракова пухлина,

Що все скасує нанівець,

І все живе, можливо, згине,

Поставши з мороку, як мрець.

Але нехай то краще йде у мить,

Даровану нам часом,

І там, у глибині століть,

Та хвиля затягне свій пасок…

Чекай!..

Сильніші ми за морок,

За біль, за лихоліття й голод,

Та й ще ми навчені любить,

І більш за все цінуєм світло,

Бо ж, ви скажіть, в якій гонитві,

Нам морок те – яке горить?

І там –

В спотвореному світі –

Я віднайду себе,
І перлів низка,

Мов шаленіючого світла бризки,

Мене врятує від тебе…

Постане світ з руїн!..

І кожен світлом дихати навчиться!..

    

Колажі в авторському виконанні