Я десь „посіяв” півтори хвилини. Або украли їх банально, або брутально загубив. Хоча скоріше все-таки украли. Діло ж бо було в тролейбусі, а там шниряють кишенькові злодії.

Я їхав тролейбусом-„сімкою”, а далі мав пересісти на „четвірку”. Їх маршрути складені так, що на ділянці по вулиці Шевченка та Кам’янецькій співпадають, а далі розходяться. І от, на самому початку цієї ділянки я побачив, як з-за повороту вирулила і одразу рушила за нами та, що й була мені потрібна – „четвірка”. Саме вона їде на „План” – район Хмельницького, куди я добирався. А ще в нас є район, що називається Кавказ. А в Тернополі – Аляска, а у Львові – Санта-Барбара. Мене дуже радує, коли бачу в Леополісі на табличках бусів поміж всіляких там „Сиховів”, „Рясних” та „Кульпарковів” це миле слово - „Санта-Барбара”. Від нього віє південним теплом, сонцем, морем, Америкою врешті-решт. А ще дитинством. Тією епохою, коли півкраїни збиралося ввечері біля телеекранів подивитися чергові пригоди героїв бездонного серіалу „Санта-Барбара”. Здається, я перестав слідкувати за тими мильними перипетіями лише в дев’ятому класі, десь на п’ятисотій серії...

Але повернуся у „сімку”. Пересісти в інший тролейбус я вирішив потім, через кілька зупинок, біля готелю „Поділля”. „Міняти скакуна” я не поспішав, оскільки якраз займався тим, що вважав за ефективне використання часу. Саме так я називав читання книжок у громадському транспорті. Ви ж знаєте, скільки часу доводиться витрачати у всіх цих маршрутках та „рогатих”, щоб добратися на роботу, з роботи, до друзів, додому... І так щодня. Тож аби цей час не пропадав даремно, я, якщо їхав сидячи, в дорозі читав.

Згодом одна знайома, побачивши мене за цим заняттям і прослухавши наведену в попередньому абзаці аргументацію, сказала: „Ніфіга ти не ефективно час використовуєш. Дивись: ти зараз читаєш при галімому освітленні, тролейбус постійно хитає і твою книжку теж. Зір від цього псується, а тому час, який ти економиш тут, потім доведеться витратити на похід до окулістів та підбір окулярів”.

Дівчина була права, а тому після її слів я на деякий час дійсно перестав читати у транспорті. Я кажу „на деякий час”, оскільки, знаєте, воно якось так виходить, що поки ти не бачиш погіршення власного здоров’я в якійсь сфері, то й особливої уваги на нього не звертаєш. Якось у мене з’явився гастрит, і стало зрозуміло: спочату я забив на шлунок, а потім він забив на „я”.

Між тим в тролейбусі на середині сторінки Селінджерівського „Зуі” біля мого сидіння стала бабця, я звільнив їй місце і далі, ввімкнувши плеєр, ще хвилин 15 їхав стоячи. Їхав весь такий задуманий, весь в собі, у світі та у всесвіті і тут опа! – зупинка „Залізничний вокзал”. Йой! Готель Поділля вже давно проїхали! Тра пересідати, бо далі шляхи цих „рогатих” розходяться. Можливо їм випаде ще зустрітись, але з плином часу. „Сімка” поїде на автовокзал, а „четвірка” – загубиться в нетрях „Плану”, вирине десь на „Тарабановці” і закінчить славну подорож містом у „Раково”.

Похапцем починаю виходити з тролейбусу, відверто пру проти мейнстріму чи то пак humanstreem’у, бо люди з зупинки суцільним потоком вже пхаються в салон, а я завтикав вчасно вийти через свою мрійливу задуму і тепер заважаю їм, яким треба їхати, хоча куди далі їхати, якщо наступна зупинка у „сімки” кінцева?

І вся ця драма розгортається на фоні часу пік. Часу пик, що оточують тебе з усіх сторін. Бо коли навколо стільки народу, всі обличчя чомусь перетворюються на знервовані пики, які міський електротранспорт ледь встигає перевести від пункту „А” до пункту „Б”, як каже мій друг Діма Левицький. Власне, і я в цей момент в очах інших пасажирів - аналогічна знервована пика. Ми пики один одному, мій брате, але кому від цього легше?

Тим часом, доки ви читали ці недолуго-філософські роздуми, мені таки вдається вийти з тролейбусу.

Я поправляю куртку, озираюсь, і тут мене низько накриває низка запитань, точнісінько як П’ятачка з радянського мультфільма, коли в нього лопла повітряна куля.

Спочатку на весь екран: бабах! П’ятачок зариваєтья носом у землю, швидко приходить до тями, встає, роззирається і починає мислити логічно: „А що це за звук? Що за ганчірка? І де, врешті-решт, моя повітряна куля?” Низка цих запитань наводить його на правильну відповідь і дає змогу логічно пояснити собі те, що сталося.

Вслід за ним я повторив: а чому я не пересів раніше? Де це „четвірка”, що їхала весь час позаду? І чому, врешті-решт, в „сімку” перед кінцевою зупинкою сідає стільки людей? „Ой, мамочка!”, - скрикує П’ятачок. Я дивлюсь на табличку щойно залишеного тролейбуса і бачу, що вже їхав в „четвірці”!

Похапцем запхався назад у рогатий. Пасажири дивились на мене з нерозумінням. Я їх розумів. Я і сам так на себе дивився. Коли встиг змінити тролейбус, і де літала при цьому свідомість - не знаю.

Часом я згадую цю історію, і чомусь стає шкода тих зниклих ста секунд життя. Можливо, якщо їх не украли, вони, загублені, і зараз тиняються в пошуках сенсу свого існування холодними вулицями нашого міста, що, за статистикою, освітлюються вночі лише на 30 відсотків. А тому, якщо на центральних проспектах світла ще вистачає, то на периферії міста, куди також може занести мій втрачений час, йому не позаздриш.

Але ж насправді загубилися в мене не тільки ці хвилини. Їх було набагато більше.

ЧАС...

Особисто мене в цьому слові більш за все непокоїть буква „С-с-с-с-с-с”

С-с-слухаю, як

час-с-с мов піс-с-сок,

с-с-с-сиплеться крізь с-с-с-ито,

у безвіс-с-сть,

забираючи нас-с-с із с-с-собою.

Цікаво куди ми, піщинки, зникаємо?

Час-с-с... його завжди не вистачає...

Тут він є – аж, оп!

Його немає.

Він зник у прірві, і його нема.

З грошима, до речі,

та сама фігня.

І з цим нічого не поробиш. Зранку мені не вистачає часу, щоб встигнути на роботу, ввечері – щоб почитати, вночі – щоб виспатись, а взагалі – щоб зайнятися спортом, щоб прибрати у себе вдома, зрештою, написати листа кузині, принаймні на цей лист я не можу знайти часу вже тижні зо три.

І думаю, справа тут не тільки в тому, що я невдало користуюсь часом (хоч і це, правду кажучи, дуже навіть має місце ), просто складається враження, що він реально якийсь невловимий, оскільки поділений на безліч часовитратних дрібниць. І вони настільки маленькі, що їх майже не помічаєш, але водночас їх настільки багато, що на все інше (як то стосунки з близькими, власне здоров’я, творчість і так далі) часу залишається вельми мало.

Разом з тим, час є досить стрьомним.

В древньому Китаї був такий вид катувань. На кілька днів людину клали на крихітні, але тверді бамбукові паростки. Вони досить швидко росли, ці паростки, буквально з кожною годиною ставали все вищими і вищими, впиваючись в тіло. Мабуть, ті, кого катували, дуже гостро відчували щохвилину плинність часу.

Проте, як правило, його болюча дія стає помітною лише на значних часових проміжках, від випадку до випадку.

Приміром, якось я зустрів однокласника, з яким вже не бачився років зо три. Ми дружили у школі, але потім він переїхав в інший район. Після цього ми стали бачитись раз на тиждень, потім раз на місяць, далі раз на місяць ми тільки зідзвонювались, ну а згодом часу перестало вистачати навіть на це.

Тому в моїй пам’яті законсервувався образ друга трирічної давності. Того його. І цей образ абсолютно не співпадав з реальною людиною, яку я оце й зустрів. На зміну шкірянці та патлам прийшла „цивільна” куртка та акуратна зачіска. Гітару за спиною замінила барсетка в руках. Навіть не знаю, як я його впізнав. А головне, нам не було про що поговорити, окрім ностальгічної теми школи та хітового в нашому віці „ти ще не женився?”. Зміни, що відбулися з хлопцем, вражали. І навряд чи вони сталися за один день.

Думаю, якби я його бачив частіше, ну хоча б раз на кілька тижнів, всі ці зміни пройшли би перед очима плавно, а тому і вплив часу на екс-дружбана був би майже не помітним. А так...

Час – як Чорнобильська радіація, яка нібито й непомітна, про яку ми вже по-троху забуваємо, і яка навіть стала елементом жартів та анекдотів. Але вона все одно присутня в кожному з нас, а декому бомбить щитовидку.

Час – як вода в міських трубах чи повітря над переповненими транспортом вулицями. Якщо живеш біля такої, з часом перестаєш помічати, яке те повітря смердюче. Але це ж не значить, що воно не впливає на легені.

Так само непомітно в нас вповзає час, згубно діючи не тільки на легені й щитовидку, а й нирки, печінку, руки, ноги, обличчя, серце та мозок. Дія на дві останні позиції вражає мене найбільше.

І всюди Ч.А.С - Чітка Агресивна Система.

А потім, з його плином, у тебе на очах починають помирати герої, або навіть не герої, просто хороші люди, книжки яких ти читав або тусив на їх концертах. Єгор Лєтов, Василь Кожелянко, Юрій Покальчук, Ігор Римарук. Вони відходять у свою волхоллу під аплодисменти публіки, газетні некрологи та Ті Ві репортажі з похорон.

Вони відходять, а ти дивишся їм вслід і не маєш, що сказати, окрім тупого „бляха муха, як же ж це? Бляха муха, як же ж це?”.

Так, до цього ти вже мав справу з мертвими героями: Віктор Цой, Джім Морісон, Курт Кобейн... Але коли ти почав їх слухати, вони вже були мертві. А тому їхня смерть сприймалася легше, скоріше як аксіома.

З тими, кого ти застав живими, все зовсім інакше.

Тому ти просто дивишся їм вслід, сумуєш і сподіваєшся, що все буде добре.

І нам немає що протиставити часу та смерті. Крім своєї любові, своєї пам’яті та своєї віри.

А ще...

А ще - своєї творчості, якою б наївною, пафосною та незграбною вона нам не здавалась.