В 60-х це були «Beatles» та Елвіс Преслі.

В 70-х – «Queen» та «Deep purple».

Потім ними стали «АС/DC» тa «Metallica».

В 90-х – «Nirvana».

Але в 2000-х вони так і не з’явились. Мова йде про гурти, які б знала молодь від Нью-Йорка до села десь під Волочиськом.

Чому так – незрозуміло. Було багато гарних гуртів, але жоден з них так і не зміг утвердитися глобально. Причому подібна ситуація спостерігається як у світовій рок-музиці, так і в українській: якщо на початку 90-х були «Брати Гадюкіни», «Плач Єремії», «Мертвий півень» та «Піккардійська терція», то наступне десятиріччя подібними великими явищами не розродилось.

Аналогічно і в російському році: колосальний підйом у 80-х: «ДДТ», «Акваріум», «Наутіліус Помпіліус». Тексти насичені боротьбою із системою, жагою свободи, «Перемен, мы ждем перемен!».

І зміни прийшли.

Після розвалу Союзу жоден із гуртів-героїв 80-х, за винятком «ДДТ», вже не співав пісень на політичну то соціальну тематику, хоча, як на мене, нових тем для цього з’явилось – хоч греблю гати.

Або учасники цих гуртів вирішили, що їх війна вже закінчилась, або самі були настільки вражені тим, що відбувається навколо, і не змогли дати цьому адекватну оцінку. Нові гурти 90-х у своїй творчості навколишньої дійсності також безпосередньо не торкались (можливо, теж через шок): «Чиж» оспівував бідне, але романтичне і навіть трохи казкове життя хіппі, а «Агата Крісті» - химерно-розбещений світ десь на межі між реальністю та божевіллям. Потім ще був «Сплін», а на межі тисячолітть потужно спалахнула Земфіра. Коли вона почала згасати, розгледіти нові обличчя в темряві мені вже не вдалося.

- Где та молодая шпана, что сотрет нас с лица земли? - запитував Борис Гребенщиков, і сам собі відповідав, - Ее нет, нет, нет…

Дивна закономірність: музика, та й взагалі мистецтво, краще розвивається тоді, коли, здавалося б, умов для розвитку найменше. Як міг створювати такі гарні пісні Віктор Цой, будучи кочегаром, або Тарас Чубай, коли в нашій країні зашкалювала інфляція?

І чому зараз, коли за захоплення рок-музикою з університетів не виганяють, і коли, дякувати Богу, життя в економічному плані стало набагато кращим, великі гурти не з’являються?

Через подібні запитання я довгий час скептично ставився до «емо».

Що це за неформали? – думав я. - У хіппі було конкретне гасло – «Make love, not war». У панків теж – «No future». І ті, і інші були незадоволені тодішньою політичною та економічною ситуацією в світі і, як могли, виступали проти неї. Дух супротиву витав і в музиці наступних поколінь - металістів та гранджерів. У „емо”, якщо я правильно їх розумію, на зміну боротьбі прийшла зосередженість на емоціях.

Але якось, під час концерту молдовського емо-гурту – «Тodo» я побачив, як веселяться 15-річні під їхню музику і подумав: в принципі, не так вже й погано, що ці молоді люди не застали часів, описаних в «Депеш Мод» Жадана чи «Замість крові» Поваляєвої, що хоч одне покоління неформалів у нашій країні не тільки не відчуває тиску з боку держави, але й живе більш-менш забезпечено. Це ж взагалі унікальне явище!

Боротьба – це добре, але інколи молоді потрібно і відпочити. Тим паче, що відпочивати навряд чи залишилось довго. Враховуючи ситуацію, що складається у світі, молодіжні антиглобалістські та екологічні рухи ставатимуть з кожним роком все більш масовими та активними. Можливо, тоді ми і дочекаємось нових «Beatles».