Ідоли української історії

Історія — продажна дівка революції. І незалежної України також.

На зміну ідеалізованим Леніну, Сталіну та Брєжнєву в підручники з історії прийшли не менш ідеалізовані гетьмани та князі.

Однак чи справді вони були такими довершеними? І чи правильно їх такими виставляти?

Візьмемо хоча б декілька постатей вітчизняної історії, з числа тих, які найближче до тіла кожного з нас, яких ми бачимо мало не щодня, і зображень яких я щиро бажаю вам мати чим більше.

Отже, герої українських гривень.

Рівноапостольний князь Володимир Великий

Мав величезний гарем. Коли скандинавська княгиня Рагнхільд відмовила йому у шлюбі, завоював місто Полоцьк, в якому вона перебувала, і згвалтував цю жінку на очах у її батька. Після цього останнього вбили.

За офіційною версією, після хрещення він став дуже добрим, але, скажіть чесно, вам особисто в це віриться?

Богдан Хмельницький

У 1648 році в результаті військових дій гетьман зі своєю армією переможно пройшов далеко вглиб польських земель і взяв у облогу місто Замостя. Фантастичний успіх. Якби він зайняв це місто, у нього були б високі шанси захопити Варшаву, завдавши тим самим колосального удару Речі Посполитій, і в результаті домогтися незалежності всієї України. Натомість наш герой знімає облогу Замостя і разом з військом повертається до Києва.

Я читав багато видань на тему визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. В більшості з них дуже грунтовно розповідається, яким видатним військовим, політичним та економічним діячем був цей гетьман. Але мені так і не вдалось знайти в цих книжках переконливої і достойної образу героя відповіді на питання, чому такий мудрий керманич зняв облогу того польського міста. Більшість видань взагалі не пояснюють цього вчинку.

Власне, як на мене, облога Замостя була початком кінця.

Далі – менш вдалі походи, постійне “кидалово” від татар, і, врешті-решт, союз з Московським царством. Героїчний фінал, чи не так? Невже заради цього варто було вести на смерть десятки тисяч козаків?

Але Замостя - це таке. Ну, протупив чоловік, з ким не буває? Проте є ще й інші ньюанси.

В романі „Шоша” лауреата Нобелівської премії Ісаака Зінгера є такі слова: „Те, що збирався зробити Гітлер, вже зробив Богдан Хмельницький трьома століттями раніше”.

Достеменно невідомо, скільки козаками під його проводом було вбито євреїв. Однак те, що число позбавлених життя вимірювалось десятками тисяч, не викликає сумнівів навіть у вітчизняних істориків.

Один хлопець, який емігрував з нашого обласного центру до Ізраїлю, розповідав, як під час уроку в тамтешній школі вчитель завершив свій монолог про Хмельницького такими словами: „А на Україні прізвищем цього кривавого тирана і досі називають велике місто!”

Михайло Грушевський

Не знаю, як кого, а мене Універсали Центральної Ради наводять на думку, що Михайло Сергійович сам не знав, чого хоче: то Україна буде з Росією, то не буде... Поки він, разом з іншими інтелігентами, визначався зі своєю позицією, більшовики діяли.

В нього класно виходило досліджувати історію, але коли постало питання про керування таким складним механізмом, як держава, та ще й у важких історичних умовах, Грушевський, разом з іншими інтелігентами Центральної Ради, виглядав відверто непереконливо, а подеколи й просто смішно. Згадати хоча б його та Винниченкові заяви про те, що Центральній Раді регулярна армія не потрібна.

В нашій країні взагалі якось не виходить, щоб керівник державного рівня вдало поєднався в одній особі з інтелігентом або митцем. Очільники типу актора Рейгана та драматурга Гавела – це не для нас. Причому ані в часи Центральної Ради, ані тепер (приміром, міністри культури Богдан Ступка та Оксана Білозір: хтось пам'ятає хоч щось з їх урядових експіріенсів?)

Я в жодній мірі не хочу спаплюжити нашу історію. Мені дуже приємно, що, приміром, один з двох основних аеропортів Парижа розташований на території колишнього маєтку сина Пилипа Орлика і носить назву “Орлі”, а українець Юрій Будяк під час англо-бурської війни врятував від розстрілу юного журналіста Вінстона Черчіля.

Так само я не маю на меті применшити тих добрих діл, які зробили герої нашої історії. Однак я не хочу ані обілляти їх брудом, ані оббіляти замовчуванням фактів.

Про їхні добрі справи в підручниках з історії і так написано багато. В цих книжках, як правило, взагалі домінує тема про те, якими поганими були татари, росіяни, поляки... Знищили те-то... Не дали нам зробити того-то... Словом, винні будь-хто, тільки не ми самі.

Можливо, так і має бути. Кожному народові потрібно кимось та чимось пишатися, але, як на мене, зображувати в підручниках наші видатні постаті виключно білими, приховуючи при цьому темну сторону їхнього місяця, це те ж саме, що й брехати.

Власне, чому я, українець, дізнаюсь про подробиці історії мого народу від Зінгера, а не з рідного підручника? І яке після цього в мене може бути ставлення до того, що написано в тому підручнику? Може, там на кожній сторінці щось від мене приховують? Чому історичні відомості, викладені в цьому тексті, я дізнавався мало не по крупинкам?

І з яких причин народ не може знати правду не тільки про тих керівників, які зараз при владі, але й про тих, які вже померли кількасот років тому?

Чи ті, хто складає та затверджує підручники, мають народ за ідіота, неспроможного сприйняти історичні постаті такими, якими вони, в принципі, і були – людьми, які іноді помилялись, гарячкували, ненавиділи, а то й просто боялись. Так само, як і будь-яка інша людина, незалежно від чину, національності та епохи, в якій їй випало жити.