На третьому курсі університету в мене були лекції з основ економіки. На третій парі цього предмету гроза студентів та студенток, професор і просто жінка похилого віку Ірина Олексіївна Нявриш виголосила в приміщення лекційної аудиторії таке: „Підприємець отримує прибуток завдяки відбиранню частини праці найманого працівника”.

В цей час в приміщення „лекційки”сиділо чотири доблесних групи інженерів-механіків. Тут були спеціальності „Обладнання легкої промисловості”, „Інструментальне виробництво”, „Електропобутова техніка” та „Технологія машинобудування”.

Всього близько ста чоловік, могло би бути більше, але, як не як, це таки був третій курс. Тобто вже протягом трьох років групи несли тяжкі втрати особового складу: кожна сесія затягувала в своє болото тих, хто не встигав вчасно здати, проплатити, затерти; і без того рідкісні на цих спеціальностях представниці прекрасної статі виходили заміж та вагітніли, їм ставало вже зовсім не до „інструментального виробництва”; з поміж хлопців дехто просто плюнув на навчання та пішов стояти на базарі, а двоє інженерів-механіків під приводом міжнародної програми обміну студентів здійснили свій обмін: знання подвійних інтегралів та моментів інерції на нелегальне життя в Америці неподалік мексиканського кордону.

Але незважаючи на всіх них, навіть незважаючи на затятих прогульників, яких не лякали реферати-від-руки-на-двадцять-сторінок за кожну пропущену в Нявриш лекцію, чоловік сто в аудиторії все ж налічувалося.

І от ці чотири групи студентів механічного факультету, з яких, як виявиться згодом, механіками стали лише одиниці, почули жорстоку правду світу цього: „Підприємець отримує прибуток завдяки відбиранню частини праці найманого працівника. Цю частину він не оплачує взагалі”.

Ці слова справили на мене велике враження, проте я сильно сумніваюся, що хоч хтось із нас тоді зрозумів, що це дійсно правда. Принаймні, я їх втикнув тільки коли пішов на роботу. Причому знову ж таки, не одразу, а десь через рік трудового стажу.

А насправді ж відбирання відбувається дуже просто.

От, скажімо, на роботі аврал і шеф звертається до тебе: Денис (чи як там тебе звати), терміново, як то кажуть „на позавчора” треба зробити тото і тото. І от ти сидиш, пашеш, пропускаєш обід, все одно не встигаєш, береш роботу додому, похапцем проковтуєш вечерю, на годиннику десята, а ти ще щось там робиш і на ранок змучений, але задоволений, таки приносиш сумлінно виконане завдання (яке особисто тобі взагалі не було потрібно, може, фірмі й потрібно, але тобі - точно ні). А тижні через три ситуація повторюється. А потім надходить кінець місяця, тобі дають зарплату, але бабла за наднормові зусилля тобі не накинули.

Просто шеф подумав, що тобі не впадляк допомогти фірмі, що це і так входить в твої обов’язки. От і все. Частина твоєї праці, можна сказати, втілення ентузіазму твого, була відібрана безкоштовно. І це ще досить ніжний приклад.

Не буду вдаватися в технічні подробиці, але якось на роботі отримав завдання, при якому мене і напругу в шість тисяч вольт розділяв лише тонкий шар ізоляції.

Коли я виконав поставлену задачу, в мене була мокра спина, а ноги дрижали так, що почали боліти. На роботі мені сказали „молодець” й поставили в приклад іншим, а через кілька місяців я з тієї роботи звільнився і перейшов на абсолютно іншу.

Іноді я запитую себе: „Ну на фіга було так ризикувати життям і заробляти бонуси перед шефом, який через три місяці все одно став твоїм екс-шефом? Чому ти тоді не відмовився? Чому ти поліз під дроти, що аж тріщали від напруги?”

Правду кажучи, я тоді просто боявся. Боявся, що, якщо відмовлюсь виконати завдання, мене звільнять. Зараз, коли я пишу ці рядки, мені сумно і смішно водночас.

От ви (звертаюсь до тих, хто вже десь вкалує), ви справді збираєтесь працювати в тій самій конторі (чи де ви там пашете) років так через 20? Та візьмемо навіть менше: через три роки? Чи ви думаєте, що на новій роботі новий дядя оцінить ваші колишні потуги на іншого дядю? Він може оцінити вашу кваліфікацію, а от чи доробляли ви там якісь завдання дома, чи ремонтували техніку під значною електричною напругою, йому якось по боку.

Але бувають ще сумніші випадки. Мій робочий ентузіазм був заснований або на страхові перед звільненням, або на грошовій мотивації. Гірше, коли робочий ентузіазм має чисте коріння. Коли він заснований на вірі людини в так звану „загальну справу”. Але ж насправді це не загальна справа, Це віра у фірму, магазин чи контору, яка тобі не належить. А також у доброго власника цієї фірми. Але власник, яким би добрим він не був, в першу чергу думає про свою контору, ну а вже потім про тебе.

І от уяви собі таку картину:  власник тебе раптом звільняє. Він робить це не тому, що поганий: ні, він дуже навіть прикольний дядько. І ти не поганий, ти добре вкалував, бо вірив у „загальну справу”, просто для фірми ти з якихось причин виявився зайвим. І я бачив цих звільнених людей. Як сказали би класики „дивився їм у вічі, повні смутку”. Це капець. Просто вони до нестями закохалися в фірму, а вона їх кинула. Не закохуйся в таких. Не ведись на корпоративний патріотизм. Не хвилюйся за фірму, на якій працюєш, вона все одно не відповість тобі взаємністю в повній мірі. Принаймні, я ще ніколи не бачив прямопропорційного зв’язку між збільшенням прибутків фірми і підвищенням своєї зарплати.

Звісно, якщо добре трудитися,  це можуть помітити, дати кращу посаду та накинути тобі сотню-другу. Але є кілька ньюансів: по перше, це слово „можуть”. Можуть помітити. а можуть і ні.

По-друге, невідомо скільки часу треба буде вкалувати, аби тебе помітили.

І по-третє, подумайте, чи варті ці сто гривень того, аби так рвати пупа.

Якось мій одногрупник (це той самий, що розповів мені про інформаційне сміття інформаційного суспільства) після четвертого курсу проходив практику на фірмі, що ремонтує холодильники. Загалом контори, куди направляють практикуватись студентів, поділяються на три види: ті, яким пофігу, ходиш ти до них чи ні; ті, яким майже пофігу, і ті, що використовують тебе як безкоштовну робочу силу.

Одногрупник потрапив на фірму третього виду. При цьому практикувався настільки добре, що йому запропонували попрацювати там ще місяць. Тепер вже за зарплату! Стояло літо – пора відпусток, а тому подальша праця одногрупника на фірмі була б дуже доречною. Хлопець погодився, але от біда – він не обговорив розмір платні. Потім сумлінно відпахав на фірмі ще місяць, і в кінці серпня прийшов до „хазяїна” за зарплатою.

Тук-тук.

Заходьте

Добрий день, Микола Петрович

Здоров, Саня.

Мушу вже йти з Вашої фірми, навчання скоро починається. Дайте, будь ласка, мою зарплату.

А, ну-ну. – Мужик дістає із задньої кишені джинсів пухленького гаманця, витягає звідти двухсоткову купюру та простягає її одногрупнику. -На!

І знову відвертається до екрану комп’ютера, даючи Сані зрозуміти, що розмову закінчено. 

Друг взяв двісті гривень і вийшов, нічого не сказавши. Як писав Дмитро Лазуткін: „А що тут скажеш?”

Найбільше Саню образило те, що зарплату йому шеф заплатив саме із гаманця. „Хазяїну” навіть не знадобилось для цього відкривати сейф чи йти в бухгалтерію. В мужика і в гаманці грошей вистачало, можливо, в нього там тих двухсоток було купюр з десять, ну на крайняк, п’ять. Але він вирішив, що студентові за місяць роботи вистачить і одної. Так, негарно заглядати в чужий гаманець і рахувати чужі гроші, але думаю, що в даному випадку можна.

Повірте, я в жодному разі не закликаю саботувати виробництво чи халявити без міри. Просто мені здається, що треба намагатися зробити так, аби безкоштовно хазяїн отримав якомога меншу частину вашої праці.

І скільки б ви не відвідували корпоративні вечірки, де під дією спиртного складається враження, що власник фірми - ваш найкращий друг, не ведіться на корпоративний дух, бо ви – окремо, а корпорація окремо. Це капіталізм, та й при інших системах поки що, мабуть, не краще.