Загадка: які курорти України користуються найбільшим попитом серед населення взимку?

Відгадка: це курорти гірськолижні.

Але як  у мільйонів людей, котрі, правду кажучи, далеко не завжди всерйоз дружать зі спортом, з’являється така любов до лиж, що заради неї будуються сотні готелів, в горах випалюються десятки гектарів лісу, а на утворених згарищах, перейменованих у лижні траси, навіть ставляться десятки спеціальних пристроїв для розсипання штучного снігу, вже не кажучи про бугелі, підйомники, кафе та машини для трамбування снігового покриття?

Можливо я помиляюсь, але мені здається, що вся справа в буденності. Життя значної частини людей складається не зовсім так, як би їм того хотілося. Воно котиться по накатаній колії, де знайомий кожний поворот, і «что он нам несет» більш-менш відомо, оскільки колія ця замкнена по колу: Дім-робота-дім або робота-дім-робота)

Радості, які пропонує ця карусель, прості та доступні: для когось – це 40 хвилин чергового телесеріалу, для інших – година в «Одноклассниках», а для третіх – 100 грам з чекушки, розпитої в генделику, найближчім до заводу. Але через свою доступність подібні радості з часом приїдаються.

Може, воно б ще й нічого, проте і роботу, на якій людина проводить близько третини свого життя, часто важко назвати улюбленою. Ви тільки вдумайтесь, як це: поспішати зранку на місце роботи, стояти на зупинці, нервувати, втискатися, розштовхуючи інших, в переповнену маршрутку, а потрапивши в неї – радіти, що таки встигнеш на неулюблену роботу вчасно.

Можна було б спробувати щось змінити, але оскільки багато люди вважають, що знаходяться в підводному човні, діватися з цього човна їм нікуди.

От вони і пливуть глибоко під водою крізь північний льодовитий океан буденності, щільно задраївши люки та мріючи нарешті дістатися у землю обітованну. Однак роки проходять, а цього так і не стається – маршрут же замкнений по колу. Зате іноді передбачені зупинки в портах. А які розваги в моряків у портах? Відомо які: жінки та горілка. Але якщо захочеться чогось більш оригінального (звісно що захочеться – так довго плавали!) існують гірськолижні схили.

Ось де вирує справжнє життя, в якому немає місця буденності. Та й про яку буденність може йти мова, «коли вітер по морді, коли морда по снігу», як співав «Тартак» в тепер вже далекому 1997-му. Мені та моїм ровесникам тоді було по 14 років. Хтось із нас тоді хотів стати льотчиком чи космонавтом, хтось – Термінатором або Рембо. Але тепер більшість можна зустріти о пів на восьму ранку на зупинках, в очікуванні переповненого громадського транспорту. «Сьогодні що? Середа? Значить, завтра четвер, потім п’ятниця… І все – виїжджаю на вихідні в Славське на лижі!» - казав мені один товариш, їдучи в тролейбусі. Два дні, проведені у горах, мали проковтнути значну частину його місячної зарплатні, але очі хлопця світилися справжнім щастям.

Заради зупинки в порту нічого не шкода: ні грошей, ні здоров’я. На рахунку моїх знайомих лижників-початківців два струси мозку, один зламаний палець ноги, а також серйозна травма коліна, лікувати яке довелось кілька місяців поспіль.

А після катання (якщо воно пройшло нормально) –  знову посадка на човен й занурення в будні, крізь темні води яких проблискують згадки про білі гірськолижні траси. Звісно, що це не стосується всіх без виключення прихильників даного спорту, й серед них є багато людей, життя яких вельми цікаве, і лижі виступають лише як один із його аспектів. Однак мені здається, що значну частину лижників приводять на траси саме вищезгадані причини.

Можливо, подібне походження також має характерне для людей старшого віку почуття ніжної любові до школи та армії.

«Якби мій батько не служив у армії, то йому, мабуть, не було би про що говорити, - якось сказала моя подруга. Фрази типу «а от у нашому БТР…» або «посадили б тебе у БТР - тоді б ти взнала, що й до чого», він говорить і досі, більш ніж через 20 років після закінчення служби.

Теплість спогадів про армію базується на двох китах:

1. На романтиці служби: стрільба з автомата, поїдки на військовому транспорті, від самої лексики віє незвичайністю: «батальйон», «днювальний», «комдив»…)

2. На її простоті: ось твоя койка, ось твої чоботи, оце –твій шеф. Ти маєш робити то-то і то-то. Якщо ти будеш все робити правильно, то з часом твоє життя в армії буде ставати все кращим і кращим.

Стосовно спогадів про школу романтики може бути дещо менше, однак простота правил ще більша: вивчив уроки – молодець, 5. Не вивчив – сідай, 2.

Інша справа – життя, яке настає потім, після школи, армії та інституту. Як робити правильно, як – неправильно?.. Незрозуміло. Можна ледве закінчити 9 класів, не довчитись в ПТУ, але мати підприємницькі здібності і за кілька років заробити на машину і квартиру. А можна вийти зі школи з медаллю, 30 років віддано пропрацювати, а потім рахувати кожну копійку невеличкої пенсії.

А тому багатьох людей з цього «дорослого» і непередбачуваного життя, починає тягнути назад, у «втрачений рай» дитинства та юності. Коли і дерева були вищими, і люди добрішими. Коли все було просто і зрозуміло, а в засніженому місті можна було їздити на лижах чи санчатах хоч кожного дня, а не раз в рік на гірському курорті – одному з небагатьох місць, де популярна серед дітей забавка «легітимізована» і для дорослих людей. Мабуть, дитячі спогади найяскравіші, і саме такі речі, як, приміром, гра в сніжки або ліплення снігової баби, і є чи не найлегшими способами отримати великий заряд позитиву. Однак не стануть же дорослі дяді та тьоті просто так ліпити сніговика, вірно? Прийняті в нашому суспільстві норми поведінки дозволяють робити це лише в одному випадку: якщо сніговик ліпиться для дитини. В народній творчості це твердження знайшло своє відображення в такому анекдоті: «- Милий, ти кого більше хочеш, хлопчика чи дівчинку?

- Хлопчика. Вже давно мрію погратись з літачком на дистанційному керуванні»