Під час нещодавнього відвідування Грузії мене, окрім привітності тамтешніх стражів порядку, масштабів будівельних робіт у населених пунктах та темпів ремонту доріг між ними, вразила та доброзичливість, яку проявляють грузини до українців. "Звідки ви? З України? О! Так ви ж наші брати!" - часто чув я у розмовах з місцевими мешканцями. У різних варіантах таке твердження повторювали люди з усіх куточків країни. Мені було дуже приємно це чути, поки в поїзді до Тбілісі я не поговорив з однією грузинкою бальзаківського віку.

На мої слова про те, що до нас тут дуже добре ставляться, ця жінка раптом сказала: "А от в Україні грузинів не люблять". Така думка з’явилася у неї невипадково. За сімейними обставинами ось уже десять років вона живе в нашій країні, лише зрідка приїжджаючи на батьківщину, аби відвідати близьких.

Щоразу, коли я після цієї розмови чув про добрих "братів-українців", мені ставало трохи соромно. Я згадував ту грузинку, якій у нашій країні прямо на ринку можуть сказати в спину про "хачиків", яких "гнати звідси треба".

Тоді, у поїзді, я їй відповів, що, мовляв, після того, як у Грузії почали наводити порядок, в Україну звідтіля приїхало багато кримінальних елементів, і що через них у наших людей сформувалося неправильне уявлення про грузинів. На це жінка сумно посміхнулася і сказала: "Так до мене ще й до наведення в Грузії порядку так у Вашій країні ставилися".

"Властиво, а кого ми, українці, взагалі любимо?!" - подумав я. - "Чи є представники хоч одного народу, до якого більшість українців ставилося б так, як до них ставляться грузини?"

У свідомості значної частини населення нашої країни стосовно іноземців фігурують такі образливі слова як "чурки", "хачики" та багато-багато інших. Загалом, дістається як народам сусідніх країн, так і жителям далекого зарубіжжя.

Слід зазначити, що не гребує використовувати подібні вислови частина мешканців усіх регіонів України. У цьому західна й східна, північна й південна частини нашої країни рівні.

Все це настільки міцно в'їлося у свідомість, що часто сприймається нормально навіть тими громадянами нашої країни, які самі таких некоректних слів не вживають.

Поки що в Україні випадки фізичного насильства на ґрунті ксенофобії не носять масового характеру. І дай Боже, щоб цього ніколи й не трапилося. Однак у Луганську вже мала місце велика бійка між жителями міста й іноземними студентами з місцевих вузів, а в Києві зафіксовані випадки побиття людей на ґрунті ксенофобії.

Логіка таких ганебних актів ненависті проста й може бути виражена одним словом: "понаїхали!" "А тепер віднімають у нас роботу, одружуються на наших дівчатах, та й взагалі: хто вони такі?! Треба їм показати, де їхнє місце..."

Однак ті українці, для яких іноземці є "чужинцями" й "людьми другого сорту", забувають, як багато їхніх земляків змушені заробляти на прожиття для себе й своєї родини, виконуючи часом саму брудну роботу в більш багатих країнах. І наврядчи налаштовані подібним чином люди замислюються над тим, що їхніх співвітчизників там теж можуть вважати "другосортними" і застосовувати щодо них агресію.

Взагалі, випадки насильства на ґрунті ксенофобії в Україні підпадають під статтю 161 Кримінального кодексу "Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії", однак на ділі такі дії можуть кваліфікуватися і як просте хуліганство, відповідальність за яке набагато менш сурова. Зрозуміло, що українським ксенофобам це тільки на руку.

Практично повну безкарність вони відчувають в Інтернеті. Переконатися в цьому нескладно, набравши в пошуковику яке-небудь некоректне слово, яким позначають іноземців. Однак недооцінювати вплив подібних висловів на свідомість людей, особливо молоді, не варто. Адже, не кажучи вже про те, що вони образливі для представників інших народів, для когось із негативно налаштованих стосовно іноземців громадян такі розміщені в мережі тексти можуть послужити прямим керівництвом до дії.

Нещодавно один з народних депутатів ініціював перевірку інтернет-ЗМІ на предмет ксенофобських висловлювань. Проводитимуть її співробітники Інституту прав людини й запобігання екстремізму й ксенофобії. Хочеться сподіватися, що такі дії допоможуть впоратися із цією вадою суспільства, однак якщо кожнен з нас перестане закривати очі на висловлених вголос "чурок" та „хачиків”, це може істотно прискорити позитивні зміни в даній сфері.

Інакше, подорожуючи світом й спілкуючись з місцевими жителями, які побували в Україні, нам може бути соромно за наш народ.

(Опубліковано в газеті „День” № 232)