Примітка. Даний тект носить радше художній, аніж інформаційний чи аналітичний характер

Колись через Хмельницький проходило одразу дві залізниці на південь. На околицях міста їх колії зливались, минали Ярмолинці, Дунаївці і Кам’янець, далі мостом вони йшли над Дністром і досягали Ларги. Ларга – це прикордонне українське селище. Далі на цій залізниці лежить молдовська Мамалига. Не знаю чому, але ця назва врізалась глибоко в пам’ять ще в дитинстві. Мабуть, через те, що вона синіла велетенськими латинськими літерами над будівлею станції: „MAMALIGA” – сповіщав напис, і це здавалося стьобом на пост-совкову реальність, як, приміром, „Іванушкі Інтернешнл” чи „Балаган Лімітед”. Після Мамалиги колії знову поверталися на Україну, і, минувши Новоселицю, сягали Чернівців.

Цей залізничний шлях з України в Україну через Молдову проклали в радянські часи. Тоді, коли між літерами С, Р, С, Р, по суті, в чотирьох звуках „е”, які приховані в назві колишньої батьківщини, так от в цьому „еСеРеСеР” з легкістю вміщувались і наша країна, і Молдова, і навіть Казахстан з Сибіром. І нікому (за виключенням прибалтів та бандер) не було в ньому тісно. І всі всім були братніми народами, тож не зважали на таку дрібницю, як перетин частинки Молдови на шляху до вкраїнських Чернівців.

Аж раптом Союз зник у сутінках Біловезької пущі. Епохальна подія супроводжувалась дикими звуками, і не було зрозуміло, чи то ревіння дивних звірів з лісу, чи не менш дивна розмова майбутніх президентів. В будь-якому випадку переговори завершилося вдало, вранці ці створіння повиходили з хащів, і виявилось, що ніфіга ми не братні народи.

Так з’явилися кордони, а біля них і прикордонники, й мігранти, й контрабанда. А подорож потягом з Хмельницького в сусідні Чернівці стала справжньою пригодою: з перевірками, обшуками, стрьомними вівчарками і так далі.

...Рано вранці фірмовий поїзд „Буковина” за маршрутом Київ-Чернівці в’їжджав на територію Молдови і зупинявся на годину. Ним проходжувались чорняві прикордонники, перевіряючи в переляканих пасажирів вміст паспортів та валіз. Потім потяг проїжджав ті довбані 10 іноземних кілометрів і чекав, поки тепер вже вітчизняні вівчарки пройдуться вагонами і вирішать, чи варто пускати українців назад в їх таку класну державу.

Так тривало років з десять, а потім міністерство закордонних справ Молдови ввело для нас значно жорсткіші правила перетину кордону. І в пасажирів, і в прикордонників з потягами на Чернівці стало значно менше мороки. Їх просто перестали пускати сюдою, і тепер поїзди роблять інший гак – через українські Тернопіль й Заліщики. Дипломатія перемогла ті колії, що так весело зливались воєдино в хращаках за моїм містом, але ще сумніше склалася доля однієї з них в самому Хмельницькому. Річ в тім, що вона проходила через базар, славетний Хмельницький товчок, або скорочено „туча”. Коли потяг вночі проходив крізь неї, мене охоплювала гордість.

Я сидів у брудному плацкарті,

А за вікном, упритул до вагону,

Пролітали кіоски, і на міській карті,

Ставало їх більше із кожним сезоном.

І сяяли вогники понад дахами -

Навколо все було, немов в молоці.

В яскравому білому світлі купці

Охороняли коштовнії крами:

Східнії ласощі, прянощі й каву,

Перськії килими, ткані майстрами,

Екзотичні рослини¹ й турецькі дублянки,

Заморські китайські іконки для храмів.

І ліхтарів було так само багато,

Як і кіосків з купцями під ними,

В їх світлі здавалось: життя – то є свято,

І всі ми будемо весь час молодими.

„Це - наш хмельницький базар”, - казав я пасажирам в темному купе. І вони, чи то вражені розмірами „тучі”, чи пам’ятаючи про її наднизькі ціни, чи просто з чемності, завжди казали „Ого”, – і мене переповнювала гордість.

За наше місто, в якому чотири заводи,

Тихо сконали по смерті Союзу,

Однак інженери, митці й контролери,

Не спилися, сім’ям не стали в обузу,

Польща й Туреччина, море і морок

Кравчучки, купони та клітчасті торби

Корок, шампанське і порох „розборок”,

Митників та прикордонників морди.

Купивши товар, люди йшли на базар,

В безвиході мерзли, грілись спиртом та пивом,

І швидко старіли, та їм це вдалося:

Створити місцеве економічне диво.

„Хмельницькі ціни” – сповіщав колись рекламний плакат над магазином поряд з коломийською автостанцією. Зараз його немає, магазин збанкрутував, бо хмельницькі ціни можливі тільки в Хмельницькому, а не в Коломиї. „Та шо там гори, в вас базар який!”, - сказав мені колись гуцул в Яремчі, і в його голосі чулась повага до „тучі” не менша, ніж моя повага до гір. Гуцул мене розумів, його теж вразило це втілення вітчизняної моці, де на лічених квадратних кілометрах були сконцентровані промислові, культурні й інтелектуальні надбання кількох народів, кропітливо доставлені сюди нашими „човниками”.

Між тим, „туча” розросталась, і мереживо торгових рядів все більше і більше насувалося на одиноку колію. Поїзди ходили по ній рідко, тож в перервах між ними найбільш відчайдушні продавці встигали поставити столи з товаром прямо на залізничні рейки. Це було їх місце під сонцем. І хоч вдень, як і вночі, потяги дійсно ходили рідко, без кількох смертей не обійшлося. Колія стала конкретно всіх напрягати, немов людина-тарган з „Перевтілення” Кафки. Важко сказати, що саме стало вирішальним фактором: чи кров невинно убієнних, чи захмарна ціна землі на ринку, але одного дня колію таки розібрали. Від неї залишився тільки спогад та шматочок полотна.

Їдучи з міста на захід, на прикладі цього уламку залізниці можна побачити боротьбу відсталого прогресу із базаром. Спочатку злощасна іржава колія №3 йде від залізничного вокзалу паралельно до рейок на Львів і ніщо не віщує біди. Аж ось за Кам’янецьким переїздом з’являються перші торговці – предвісники „тучі”, вони знаходяться на її далеких маргінесах і продають second і навіть third-hand. Зауваживши їх появу, колія, певно гнана давнім інстинктом, відділяється від „львівських” сестер і відчутно повертає на південь. Торговців стає все більше, але рейки героїчно тримаються.

Так лососі пливуть проти течії

Прямо в руки до злих браконьєрів.

Так бігун на короткі дистанції

Долає низку високих бар’єрів.

Далі виростають перші великі кіоски, в повітрі починає гостро пахнути баблом і чебуреками, а колія стає ледь помітною. Врешті-решт, вона на повній швидкості врізається в гігантський зелений контейнер з написом „EVERGREEN”.

Нокаут.

Базар переміг.

Через це потягам на Кам’янець доводиться робити півгодинний гак моїм містом. При цьому обов’язковим є перечіпляннім локомотива з „голови” у „хвіст”, або навпаки.

Разом з „еvergreen’ом” цю перемогу святкує громадська вбиральня, що теж урвала ділянку землі при демонтажі рейок.

Символічно, що з іншого боку цієї розтятої колії, неподалік того місця, де вона колись так весело зливалась з іншою, знаходиться міський цвинтар.

Ви не повірите, але він також розростається і тисне на тепер вже єдину колію на південь. Цікаво, хто переможе цього разу?

¹ - алюзія на назву поетичної збірки Юрія Андруховича „Екзотичні птахи та рослини”