Якщо вам доводилося дефілювати містом у дні святкових гулянь чи в вихідні з подругою під лікоть та з пляшкою будь-якого напою в руці, рано чи пізно на зміну замилуванню “тихим” хмельницьким вечором, під шум та гомін нескінченного потоку публіки, приходить до болю знайоме відчуття скрути, що особливо різко відчувається десь у районі сечового міхура. Закономірно, адже кола чи пиво (що гріха таїти) – це такий же поважний атрибут будь-якого вечірнього променаду молодого хмельничанина, як і шкіряна куртка та спортивні штани для хлопця і міні-спідниця плюс “бойове розфарбування американських командос” для дівчини.

Але, на жаль, знайти “землю обітованну” (тобто громадський туалет), де можна справити свої природні потреби, так само непросто, як і чарівний край Ельдорадо.

Центр нашого міста, загалом, забезпечений подібними платними закладами. Але варто відійти подалі від центральних вулиць, як проблема пошуку подібних місць громадського користування набуває загрозливих розмірів. Якщо ви людина інтелігентна і найближчі кущики вам не до вподоби, то свої потреби можна справити в “палестинці” будь-якого кафе, але туди до неклієнтів доступу немає. Як радив жіночкам один гламурний журнальчик, можна просто:
1. Замовити філіжанку кави.
2. Почекати, поки загріють окріп.
3. Ще раз почекати, поки каву принесуть.
4. Чемно, напівголос поцікавитися: “Де ту... ну, самі знаєте що?..”

Але, якщо ви послідовно і терпляче будете притримуватися вищезгаданих пунктів, то маєте шанс не дочекатися апофеозу. Точніше, апофеоз станеться з вами десь між пунктами другим і третім.

Для боротьби з бажаючими справити свої потреби культурно, але безкоштовно, деякі власники кафешок вигадують чудеса конспірації. Наприклад, в одному з закладів юнацького зависання, який знаходиться на “хмельницькому Бродвеї”, на дверях встановили кодовий замок. А отримати “ключика” від цієї потаємної кімнати можна, лише зробивши замовлення, до того ж, він щоденно змінюється, аби перешкодити несанкціонованному проникненню персонажів із дуже розвиненною пам’яттю.

Якщо стурбованний справою тілесною громадянин не є занадто культурною істотою, а, до того ж, за сумсництвом ще й чоловіком (їм вирішити цю делікатну ситуацію, погодьтеся, легше), то до його послуг не тільки найближчі “міські джунглі”, але й інші екстремальні місця: під’їзди, дахи, гаражі, дерева, тобто, будь-які підходящі закутки.
Тим паче, що за “бортами” центру міста туалет відшукати можна хіба що в себе вдома. Але тоді вечірній променад перетворюється на банальне курсування маршрутом “місце проживання – місце гуляння”. Нецікаво...

Катастрофічною є ситуація в мікрорайонах: там громадських туалетів просто НЕМАЄ!!!

А що вже казати про наші парки! Наприклад, у парку культури та відпочинку імені 500-річчя Хмельницького, який традиційно відводить муніципальна влада для масових гулянь, місцем справляння природних потреб є... весь парк загалом. Адже громадські туалети, які, судячи з їхнього багатостраждального вигляду (не дивлячись на фасадні ремонти), були побудовані після війни (от тільки після якої точно, не можуть встановити навіть археологи, напевно, після російсько-французької), і “сервіс” можуть надати відповідний.

Найстрашніше те, що під час гулянь деякі, не дуже турботливі, матері наражають своїх дітлахів на смертельну небезпеку, відпускаючи їх без нагляду. Адже втопитися там може навіть дорослий, і то ще на шляху до “землі обітованої”. А санітраний стан цих місць вразить до глибини душі і свиню зі стажем, яка де їсть, де спить, там і ... самі знаєте що робить.

Які ж цього висновки? Охочим до гулянь потрібно або памперси носити (благо, їх зараз без ліч випускають, будь-якого кольору та розміру), або ж довірливо та чемно сподіватися, що наша влада, нога якої на ці землі, видно, не ступала (на їхнє щастя – наше нещастя), обдарує хмельничан такими необхідними атрибутами цивілізації, як громадські вбиральні.

Юлія Рейнхольд, Мільда Грей