З усіх можливих способів переміщення найбільше мені подобається потягом. Хотілося б написати „політ на літаку”, але це буде неправда. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє літав ними (хоча пам’ятаю, що мені тоді дуже сподобалося), тож це не рахується.

Отже, моя любов – потяги.

„Україна - не Росія”, - писав у своїй книзі Кучма. Перефразовуючи цього письменника я стверджую, що Поїзд не Автобус. Автобуси, вони по своїй суті стрьомні, а особливо ті, що їздять у села, де немає залізничного сполучення. Ми з братом такі населені пункти називаємо „автобусними селами”. Позаяк ми – туристи, бувати в них доводиться досить часто, і завжди їхнє відвідування супроводжується певними побоюваннями. Бо перспектива залишитися в далекому незнайомому селі через те, що не зміг влізти в забитий студентами недільний автобус, не відправитися разом з ним у його другий і останній на сьогодні рейс з цього села, дивитися з вулиці, як знервовані пасажири з останніх сходинок автобуса намагаються переконати інших односельчан хоч трошки пройти по салону, аби транспорт таки міг закрити старі покоцані двері, а самому в цей час гарячково матюкатися та обдумувати: „що ж тепер робити?”, „як добиратися з цього села додому?” і „блін, якого фіга влада не пустить суди трохи більше автобусів?” Так от, усе це разом – не надто приємна перспектива. А кілька разів з нами таке ледь не сталось. І навіть якщо ти вже їдеш автобусом, де гарантія, що він не зламається в дорозі, успішно накривши тим самим всі твої плани мідним тазом?

З поїздами все інакше. В них мені вчувається якась надійність, я б навіть сказав, якась неукраїнська стабільність, підкріплена знанням того, що їздять вони не по роздовбаному шосе, чи, за визначенням, довбаній соші, а по міцній та сильній, твердій залізній дорозі.

А найбільше мені подобаються приміські потяги. Але не „дизелі” та „електрички”, де вагони нагадують вокзальні зали очікувань. Ні! Пруть мене приміські потяги, що складаються зі старенького тепловоза або кумедної станційної „кукушки” та двох списаних плацкартних вагонів. Зазвичай такі поїзди курсують на відстані не більше ста кілометрів, і, з огляду на це, плацкартні вагони, з їхніми перегородками між купе, столиками та верхніми „лежачими” полицями, що ніби манять у дальню подорож, дещо контрастують з цими мізерними відстанями. Здається, що все це – іграшкова залізниця. А коли ти їдеш у ньому ввечері й бачиш тінь від такого потяга – видовжені недбалі темні контури „кукушки” та двох вагонів – можна накрутити, що ти ще маленький, ходиш у перший клас і зараз дивишся не у вікно вагона, а в екран телевізора, де показують мультфільм про паровозик. Смішний паровозик із Ромашково, що їде повз лісосмугу, покинуті, напівзруйновані маленькі станції та засіяні ріпаком плодючі поля твоєї батьківщини...

І нарешті, остання конкретизація: серед приміських потягів найбільше мені подобаються ті, що курсують з одного маленького містечка до іншого. „Сокаль-Рава-Руська”, „Нижанковичі-Самбір”, „Бучач-Гусятин”... Я від них просто тащуся.

Життя в просторі між такими населеними пунктами тече не надто швидко. Мені, розбещеному жителю відносно великого міста, взагалі здається, що воно тут майже застигло. І, не зважаючи на наявність залізних колій та обшарпаної, певно, ще польської будівлі вокзалу, розклад усередині якої сповіщає, що потяги тут курсують двічі на день, з моїм-то песимістичним характером у можливість їхньої появи чомусь не надто віриться.

А тому, коли поїзд, важко пихкаючи, врешті-решт випливає з густого осіннього туману, біла мряка якого дає прихисток безлічі химерних істот з вогненним диханням та дикими очима, коли потяг зупиняється, і провідниці відкривають двері його вагонів, він здається мені чимось на зразок „Летючого голандця”, а поїздка в ньому – подорожжю Країною Ельфів.

І так би воно й було (принаймні для мене), якби якось я не почув у подібному потязі таку розмову.

Інь та Янь. Хлопець та дівчина. Скоріш за все, вони були учнями одного й того ж зачуханого вищого професійно-технічного училища і познайомилися десь у нетрях його общаги.

Вони зайшли в купе в Кам’янці, тримаючись за руки. На плечі в кожного висіла чималих розмірів торба. Хлопець був трохи нижчим і тому виглядав молодшим за свою пасію, хоча, скоріш за все, за віком вони були однолітки. Просто років у п’ятнадцять (а десь по стільки і було нашим героям) дівчата виглядають більш зрілими за хлопців.

Приміський потяг їхав з Кам’янця-Подільського до Ларги, української глибинки на кордоні з Молдовою. Було близько шостої вечора.

Кілька хвилин хлопець з дівчиною просиділи відхекуючись, бо коли до відправлення поїзда залишалася хвилина, їх та його розділяло ще метрів сто, і ця обставина змусила їх бігти та відчутно нервувати одночасно. Далі хлопець дістав свою мобілу, встромив у неї навушники і одне їхнє „вухо” з попсою дав дівчинці, а інше – собі. З півгодини все йшло добре, але потім... Як стало зрозуміло з їхньої дискусії, живуть вони в одному селі (мабуть, і вчилися в одній школі, бо звідки в селі візьметься дві? Скоріше вже, одна на два села). Але село їхнє знаходиться на певній віддалі від залізниці. Судячи з експресивності доводів хлопчини, ця віддаль складала кілометрів десять – не дуже багато, але достатньо для того, щоб замахатися долати її пішки.

- Свєта, блін! Тож позвони Мацигайлам, хай виїдуть зустрінуть тебе! – казав він до дівчинки.

- То візьми й сам позвони, - відповідала вона.

- Блін, Свєта, це ж твої сусіди! Бери звони!

- Не буду я!

- Та шо ж ти так тупиш! Хочеш знову, як в прошлий раз, дві годині автобуса чекати?

- Може, нас хтось інший підвезе.

- Хто інший? Хто інший, Свєт? Шо? В той раз підвіз хтось? Во телефон. Бери звони!

- Відчепись від мене.

- Корова!..

Далі вони їхали мовчки, потім хлопець знову завів своє „звони, звони”, аргументуючи це тим, що дзвонити все одно доведеться, але буде, як він висловився, „піздно” і Мацигайли ляжуть спати („шо, в піввосьмої ляжуть спати?” – спритно відбила цей аргумент Свєта). Тоді він її взяв на понт тим, що „як хочеш, візьму з Олькою поїду, а ти там стій скільки хочеш” (по тому, як хлопець це говорив, було видно, що він і сам не дуже вірить у можливість поїхати з Олькою, але Свєту згадка про потенційну конкурентку зачепила. „То й їдь!”, - сказала вона і відвернулась до вікна, щоб він не бачив дві її сльозинки, як сповзали по обличчю та дещо розмазували туш на віях). Чи то від злості через фіаско вербального впливу на дівчину, чи то з відчаю перед десятьма кілометрами від станції до рідного села, а, може, й просто від бажання якось поновити перерваний діалог, чувак зовсім пустився берега: наказав їй віддати здачу за купівлю квитків, які, очевидно, були придбані за його кошти. А коли вона зробила це, почав припиратися за якісь там втрачені чи то двадцять, чи то тридцять копійок.

Дивитися на них було сумно. Дівчина соромилася дзвонити сусідам, хлопець не хотів на це зважати і давив раціоналізмом. Можливо, все було б інакше, якби Свєта сказала йому про свій сором, а, може, й ні. Вони ще були зовсім дітьми, не хотіли слухати, не вивчили характерів, не вміли поступатись і не притерлись одне до одного.

І все це розгорталося на фоні тотальної невлаштованості життя в маленьких селах та містечках України. Уявляєте, як це: їхати ввечері в листопаді з міста обласного підпорядкування до станції, з якої додому ще треба добиратися кілометрів з десять? Я б після такого теж почав слухати в поїздах попсу на мобільних телефонах.

А найсумніше те, що в подібних умовах живе більшість українців. Бо...

Україна – це не Київ з його метро та Троєщиною і не Львів з його кавою та Сиховом, і навіть не базарний Хмельницький. Україна – це П’ятихатки, Гусятин та Нижанковичі, і всі ті села, що між ними.

І їздять українці такими от приміськими потягами, погано освітленими та повільними, як і їхнє життя. Іноді тепловоз витягує вагони на відносно рівну і відремонтовану ділянку залізниці, піддає газу, чи то пак тепла, та починає набирати швидкість. І тоді пасажирам, змученим повільною їздою, здається що тепер-то все буде добре, тепер, нарешті, заживемо, але поїзд, тільки-но встигнувши розігнатись, знову стає під якимось стовпом: як не червоне світло світлофора, так економічна криза, як не вимога пропустити швидкий поїзд, так повінь, ураган, нова ціна на газ чи чергові вибори. І так увесь час.

Можна пересідати з одного приміського потяга на інший, постійно кудись рухаючись, і під стукіт коліс навіть буде здаватися, що рухаєшся вперед. Але, врешті-решт, це „вперед” закінчиться або тупиком, або кордоном, або ж виявиться, що маршрути утворюють у сумі кільце. Так, приміром, зі Львова можна доїхати приміським потягом до Стрия, зі Стрия до Лавочного, з Лавочного до Мукачевого, з Мукачевого до Ужгорода, з Ужгорода до Сянок через Волосянки, а в Сянках уже чекатиме поїзд до Львова. Або ж, знову таки з міста Лева дістатися до Самбора, з Самбора до Хирова, а звідти ходить чудесний приміський поїзд до польського містечка Санік, до євросоюзу, так би мовити. Але перед прибуттям потяга з Польщі на Хирівський перон виходить кілька наших прикордонників. Вони не підпускають українців без візи до яскравих комфортабельних вагонів і навіть не дозволяють їх фотографувати...

Не знаю, як тепер, але колись поїзд „Чернівці-Стефанешти” суттєво відрізнявся від інших приміських. Мало того, що він мав не два, а три вагони, всі вони до того ж ще й були різними! Тобто там був один вагон лише з „сидячими” місцями, один плацкартний і один купейний. Їхали вони всі однаково повільно, та й квитки незалежно від ступеня комфортності вагону коштували однаково.

Цікаво, в якому з них їдеш ти, дорогий читачу?
 

Денис Шашенок